Вітаю Вас Гість | RSS
Головна » Поради батькам » Реєстрація » ВхідПонеділок
25.09.2017
15:12

Людина-істота суспільна.
(Арістотель)

Світ наш-тільки школа, де ми вчимося пізнавати. (М.Монтень.)
Учітесь,читайте і чужому научайтесь,і свого не цурайтесь.
Т.Шевченко.


Які батьки не мріють про те, щоб їхні чада зростали здоровими, щасливими і,
звичайно, вдячними?Та далеко не всі досягають заповітної мети. Інакше давно зникла б горезвісна проблема батьків і дітей. Як же правильно виховувати своїх нащадків?Ось поради американського психолога Віктора Кляйна.
1.Стимулюйте інтелект дитини.
Створюючи необхідне середовище, можна підвищити коефіцієнт розумового розвитку дошкільника на 25-30 одиниць чи,навпаки,знизити його на 50-80 одиниць(якщо життя дитини буде одноманітним, нецікавим і безрадісним).
2.Формуйте у дитини самоповагу.
Власний образ, закріплений свідомістю, є визначальний під час прийняття рішень: у виборі друзів, у коханні, профорієнтації…
3.Навчіть дитину спілкуватися.  
Для цього необхідно щонайменше п'ять таких чинників: щира любов батьків(породжує почуття захищеності) доброзичливість інших дорослих, не лише рідних і близьких(рятує від комплексів) зовнішня привабливість дитини, а особливо ­ підлітка(одяг, манери) обґрунтована впевненість у собі(кожний у чомусь сильний) хороший запас слів(як інакше спілкуватися?) 4.Стежте за тим, щоб дитина не перетворилася на «тел емана».Соціологи запевняють, що дошкільнята проводять перед екраном телевізора у середньому до 50 годин на тиждень. Медики вважають, що це гальмує розвиток лівої півкулі головного мозку, відповідальної,
зокрема. за розвиток мовлення. Телепередачам слід протиставити заняття спортом, музикою, читанням, корисну домашню роботу..

 ЩО ТАКЕ ПЕДАГОГІЧНИЙ ТАКТ І В ЧОМУ ВІН ПОВИНЕН ВИЯВЛЯТИСЬ У БАТЬКІВ
Так само, як і вчителю, педагогічний такт потрібен кожному батькові, кожній матері, оскільки йдеться про вміння обережно торкнутися душевного стану людини.
Стосовно до дітей це вміння повинно бути ще тоншим.
У чому ж він виявляється?
По-перше, в умінні розмовляти з дитиною так, щоб наше слово її не ранило, не ображало, не кривдило. На жаль, з бру¬тальним, нечуйним ставленням дорослих'до дітей ми стикаємося в багатьох сім'ях. Ця обставина дуже хвилює не тільки нас, педагогів, а й лікарів-психіатрів. Вони розповідають, що дидактогенії — захворювання, викликані брутальним словом, безтакт¬ною поведінкою,— стають усе частішими й серед дітей.
Брутальне слово — негативний подразник. Воно позначає¬ться на нервовій системі людини і через неї негативно впливає майже на всі органи й тканини. При цьому в першу чергу страж¬дають серце і судини. Ось чому у відповідь на неприємну роз¬мову організм людини нерідко реагує різкими спазмами судин серця і мозку. І, зауважте, подразник може діяти кілька хвилин, а реакція на нього триває багато годин, навіть днів!
  Чому ж батьки, дуже оберігаючи дітей від інфекційних, про-/ студних захворювань, так жорстоко ставляться до стану їхньої І нервової системи?
 Якось я була у гостях і з задоволенням спостерігала, як два¬надцятирічна Ніна допомагала матері по господарству. Та ось, прибираючи з столу посуд, Ніна зачепила ліктем вазу й роз¬била її.
— Що я накоїла! — з жахом вигукнула дівчинка, в безмеж¬ному розпачі дивлячись на скалки.
Обличчя матері, яка щойно привітно розмовляла з гостями, тепер було спотворене страшенною люттю.
— Забирайся негайно геть! Такій роззяві тут не місце! —вигукнула вона.Дівчинка в сльозах вибігла з кімнати. Засмучені гості незабаром почали розходитися додому. Ніну я знайшов у кухні в істериці.
— Мені теж дуже шкода вазу... Адже я не навмисно її роз¬била, — хлипаючи, казала Ніна. -
Було дуже важко заспокоїти дівчинку, знайти якесь виправ¬дання її мамі.
Проте мама теж потребувала розради.
— Скільки разів я давала собі слово, — казала вона, — незриватися та ще в присутності сторонніх. І знову не вийшло... Це жахливо!
Певно, найчастіше справа полягає не тільки в тому, що до¬рослі не усвідомлюють, якої шкоди їхня брутальність завдає здо¬ров'ю і вихованню характеру дітей, а й у тому, що у них не вистачає витримки, а тому безтактне образливе слово стає по¬творною звичною манерою наставляти на добрий розум.
Брутальні слова і нескінченні гримання погано виховують,
Вражаючи самолюбство, принижуючи людську гідність, зони тільки ускладнюють стосунки дорослих і дітей в сім'ї, викли¬кають брутальність у відповідь, внутрішній опір вимогам стар¬ших, а отже, й нові конфлікти, які ще більше розхитують нервову систему і дітей, і дорослих, затьмарюють життя і тих, і тих.
«Але що ж робити? Я п'ю стільки всіляких ліків, приймаю стільки різних пілюль — і все-таки з найменшого приводу почи¬наю кричати на свого сина!» Так розпачливо закінчується лист, якого я одержав з Астрахані.
Що робити? Запитання складне... Щоб дати на нього вичерп¬ну відповідь, як і на будь-яке інше запитання, пов'язане з вихо¬ванням, треба в усіх деталях вивчити життя цієї сім'ї, подихати її повітрям...
Проте ось такі поради, мені здається, будуть корисні кожній сім'ї, де хочуть покінчити з образливими вигуками, лайкою.
Пс-перше, спробуйте якийсь час не говорити з дитиною відр.азу. після провини.
Наприклад, ваша дочка прийшла з вечора не о десятій годи¬ні, як ви просили, а о пів на першу ночі. Звичайно, за дві з половиною години всі в сім'ї розхвилювались. І якщо розмова про причину пізнього повернення почнеться у збудженому, нер¬вовому, стані, то обов'язково буде сказано багато різких, образ¬ливих слів. Тому й переживання дочки зосередяться не на своїй провині, а на образі за цю нотацію. Зопалу потрібної виховної розмови не вийде.
Та коли, відчиняючи двері, сказати дочці суворим, холодним тоном: «Завтра вранці розповіси, чому своєчасно не прийшла додому», — виховний ефект буде зовсім інший.
Очікування розмови схвилює її, примусить замислитися над своєю провиною, уявити переживання батьків, схвалити для себе рішення більше так не робити. Хай дочка не раз повернеться
з одного боку на другий, хай сама картає себе за ті турботи, що їх завдала рідним. Саме це й буде найефективнішим пока¬ранням для неї.
У батьків за ніч також мине перший спалах гніву, і вранці розмова набуде вже зовсім іншого, виховного тону й харак¬теру.
Друга порада. Вмійте обирати місце і час для серйозної розмови. Такак, не залишають у душі потрібного сліду розмови на ходу, біля порога.
Син збирається на ковзанку. Він уже в спортивному костюмі і, пригвинчуючи ковзани до черевиків, наперед тішиться від зустрічі з друзями на блискучій льодовій доріжці. В цю мить підходить батько і починає розпитувати про те, як пройшла у сина вчора у школі доповідь про творчість Рєпіна. Хлопчик відповідає знехотя, уривчасто. Ображений батько починає дра-туватися. Син іде, грюкнувши дверима. Розмови не вийшло. А хто винен?
Трапляється й таке. До дочки прийшли подруги. Дівчатка про щось жваво розмовляють, сміються. Раптом до кімнати вхо¬дить мати і, звертаючись до дочки, каже: «Оленко, як тобі не соромно, ти знову з'їла порцію печива в Олеся!»
Оленці дуже соромно. Але вона думає не про те, що недобре брати чуже, а ображається на маму за те, що вона зробила їй зауваження при дівчатках.
Зауваження дітям у присутності їхніх товаришів ніколи не справляють бажаного педагогічного впливу.
І взагалі чи завжди за якусь провину треба лаяти, робити різке зауваження? Адже способи виявлення невдоволення мо¬жуть бути найрізноманітнішими, і діти краще сприймають ті з них, де дорослі виявляють більше такту.
«Ну як можна не любити такого батька? Він у нас якийсь особливий. Якщо ми набешкетуємо або зробимо якусь помилку, він завжди наведе певний випадок з життя. Іноді слухаєш його і думаєш, було це насправді чи він усе це для нас вигадує. Та що б там не було, а тільки після цих розмов стає якось не по собі і хочеться відразу ж робити щось хороше.
Зовсім недавно братик дістав з географії двійку. Коли він прийшов додому, то став виправдовуватися:
— Не відповів тільки на одне запитання, а вона поставила
два!
— А скільки тобі було поставлено запитань? — спокійно за¬
питав татко.
— Два чи три, а можливо, й чотири,— розгубившись, ска¬
зав братик.
— Ти вважаєш, що твою працю оцінили надто низько. А
яка ж це серйозна праця, коли ти навіть не знаєш, скільки
і яких тобі було поставлено запитань? Не відповів тільки на

одне запитання, але ж тобі й поставлено всього лише одну оцін¬ку,— вже напівжартома-напівсерйозно вів далі батько.— Ніко¬ли не скаржся й не виправдовуйся. Одержав — значить, заслу¬жив, і треба думати не про те, що одержав, а за що одержав, чого не знав і як виправити.
Ось який у нас завжди татко».
Ці щирі рядки взято з книжки вчительки Л. Г. Григорян «Діти й батьки». У цій невеличкій чудовій книжці говорять самі учні, що дає змогу нам, дорослим, подивитися на себе, на сильні й слабкі сторони сімейного виховання очима своїх ви¬хованців. А це дуже корисно.
Надто частою причиною безтактної поведінки дорослих бу¬ває поганий настрій у батька чи матері. Якісь неприємності на роботі, з кимось посварилися, щось болить — і нервове збуд¬ження зганяється на дітях.
Спробуйте в такі моменти подивитися на себе з боку очима сина, дочки. 1 ви, звичайно, зрозумієте, що в ці хвилини не треба починати ніяких розмов, тим більше з дітьми.
І ще одна педагогічна порада. Прагніть у розмові з дітьми дотримуватися тону поради, намагайтесь, щоб з вашого боку було якнайменше категоричних наказів, а більше прохань. Чим старшими стають діти, тим більша в цьому необхідність. «Зроби послугу», «У мене до тебе прохання», «Як ти гадаєш?», «Що ти з цього приводу скажеш?», «Я не раджу» — такі форми звер-тання підкреслюють тактичне, поважливе ставлення дорослих до молодших, а тому сприяють теплим стосункам в сім'ї, взає¬морозумінню.
Педагогічний такт передбачає не тільки вміння розмовляти з дітьми, а й уміння слухати їх. А для цього треба дуже пова¬жать особистість дитини, її думки, переживання, почуття, за¬хоплення, бажання....
— Тато, який письменник тобі найбільше подобається? —
запитує десятирічний син.
— Ти краще розкажи про свою поведінку сьогодні в шко¬лі,— відповідає батько.
Син говорить про одне, а батько — зовсім про інше.
— Мамо, розповісти тобі про Ходжу Насреддіна? Він такий веселий, дотепний, реготатимеш до сліз!
— Розкажи бабусі, мені зараз не до Насреддіна! — відпові¬дає мама.
«Якщо батьки цікавляться твоїм життям, то, звичайно, важ¬ко від них щось приховати. Тут, хочеш чи не хочеш, доводиться все їм розповідати, а розповідаючи, відкриваєш своє найпотаєм-ніше. Ну, а як бути, коли моїх батьків цікавить тільки моє нав¬чання, точніше сказати, навіть не навчання, а оцінки?
Вони ніколи не просять, щоб я їм що-небудь розповів про шкільне життя або просто про себе.
Навіть відпускаючи мене в кіно або театр, не питають потім, чи сподобалось мені те, що я бачив.
Усе літо я відпочивав у бабусі на селі. Зі мною трапилось багато різних пригод. Думав, повернусь додому, у мене буде що розповісти. А коли приїхав, тато з мамою зауважили, що я по-правився, але навіть не спитали, добре мені було чи ні. Нама¬гався їм розповідати, як цікаво мені було на селі, але вони не слухали мене й казали:
— Якось іншим разом розповіси, зараз ніколи.
І я замовкав. А «іншого разу» так ніколи й не настало». Це знову пише один з учнів Л. Г. Григорян.
Якщо дитина часто стикається в сім'ї з таким образливим, безтактним небажанням уважно вислухати її, не перебиваючи, то поступово потреба розповідати про свої радощі, -прикрості, сумніви, яка буває так яскраво виявлена в молодшому віці, зникає.
Дуже скоро батьки пожалкують про це. Адже коли їхня ди¬тина досягне підліткового віку, їм не буде вже здаватися дріб¬ницею все, що вона думає, все те, що її хвилює. Проте для бать-ка і матері двері в її внутрішній світ виявляться замкненими.
«Річ у собі» — так називає один мій знайомий свого сина. У старшому віці майже всі діти стають відлюдними. У цій же сім'ї відчуженість дитини посилювалася тим, що батько рідко бував чуйним, уважним, цікавим співбесідником сина.
Тепер би батько з радістю вислухав свого хлопчика, щоб знати, що його цікавить, хвилює, хто його друзі, де він буває по вечорах, але син уже давно уникає розмов з ним.
Педагогічний такт вихователя виявляється також і в праг¬ненні спертися на те краще, що є в людині, під час вибору при¬йомів і засобів педагогічного впливу.
«Поводячи себе з ближніми так, як вони на те заслуговують, ми робимо їх тільки гіршими. Поводячи ж себе з ними так, наче вони кращі від того, що являють собою насправді, ми змушує¬мо їх ставати кращими»,— писав Гете.
«Шукай в інших людях завжди хорошу сторону, а не пога¬ну»,— писав Л. М. Толстой.
Цей найважливіший педагогічний принцип порушується осо¬бливо часто по відношенню до дітей.
— Сашко, ти дуже поганий хлопчик!
— Костю, Вітя набагато кращий за тебе.
— Оленко, ти така неповоротка, а от Олечка робить усе швидко і добре.
Так досить часто дорікають дітям в окремих сім'ях. Ці заки¬ди безтактні, оскільки вражають самолюбство дітей, ображають їх, підривають віру в себе. Вони викликають неприязнь дітей одне до одного і несправедливі, бо якщо дитина щось робить краще за іншу, то вона може багато чого робити й значно гірше її. До того ж різні похибки дітей часто пояснюються особливо¬стями темпераменту або педагогічними помилками самих бать¬ків. У цих випадках виправляти їх без дружньої підтримки до¬рослих дітям просто не під силу.:
Тій самій Оленці мати може сказати приблизно так:
— Олено, ти вже навчилася набагато швидше одягатись і снідати. Тепер спробуй швидше писати. Вчора ти виконувала завдання з російської мови півгодини. Я певна, що сьогодні, якщо ти по-справжньому захочеш, зможеш його написати так само добре й за двадцять п'ять хвилин.
Такий підхід до дитини, віра в неї викличе зовсім інші по¬чуття: бажання спробувати свої сили, задоволення від того, що помічають її успіхи в боротьбі з своєю слабкістю, вдячність за доброзичливість тощо. Можливо, дівчинка й не зможе в перший раз виконати завдання за двадцять п'ять хвилин. Але мама її підбадьорить і скаже: «Те, що не пощастило зробити сьогодні, вийде завтра».
Безтактна, неделікатна поведінка батьків, у чому б вона не виявлялась, ніколи не викличе у дітей прагнення стати кращи¬ми, щось зробити добре.
Образливі насмішки, прізвиська, ляпаси, шльопанці, нескін¬ченні заборони, прагнення всупереч справедливості наполягти на якійсь своїй вимозі, непродуманій, сказаній зопалу, необ¬грунтовані підозри — все це тільки озлобляє дітей. Підростаю¬чи, вони найчастіше починають відплачувати батькам тією ж монетою.

  (Т.С.Романюк)





Меню сайту
Форма входу
Пошук
Календар
«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Архів записів
Наше опитування
Чи хотіли б ви прийняти участь в розвитку сайту
Всього відповідей: 159
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017 Хостинг від uCoz