ЩО ТАКЕ ПЕДАГОГІЧНИЙ ТАКТ І В ЧОМУ ВІН ПОВИНЕН ВИЯВЛЯТИСЬ У БАТЬКІВ
Так само, як і вчителю, педагогічний такт потрібен кожному батькові, кожній матері, оскільки йдеться про вміння обережно торкнутися душевного стану людини.
Стосовно до дітей це вміння повинно бути ще тоншим.
У чому ж він виявляється?
По-перше, в умінні розмовляти з дитиною так, щоб наше слово її не ранило, не ображало, не кривдило. На жаль, з бру¬тальним, нечуйним ставленням дорослих'до дітей ми стикаємося в багатьох сім'ях. Ця обставина дуже хвилює не тільки нас, педагогів, а й лікарів-психіатрів. Вони розповідають, що дидактогенії — захворювання, викликані брутальним словом, безтакт¬ною поведінкою,— стають усе частішими й серед дітей.
Брутальне слово — негативний подразник. Воно позначає¬ться на нервовій системі людини і через неї негативно впливає майже на всі органи й тканини. При цьому в першу чергу страж¬дають серце і судини. Ось чому у відповідь на неприємну роз¬мову організм людини нерідко реагує різкими спазмами судин серця і мозку. І, зауважте, подразник може діяти кілька хвилин, а реакція на нього триває багато годин, навіть днів!
  Чому ж батьки, дуже оберігаючи дітей від інфекційних, про-/ студних захворювань, так жорстоко ставляться до стану їхньої І нервової системи?
 Якось я була у гостях і з задоволенням спостерігала, як два¬надцятирічна Ніна допомагала матері по господарству. Та ось, прибираючи з столу посуд, Ніна зачепила ліктем вазу й роз¬била її.
— Що я накоїла! — з жахом вигукнула дівчинка, в безмеж¬ному розпачі дивлячись на скалки.
Обличчя матері, яка щойно привітно розмовляла з гостями, тепер було спотворене страшенною люттю.
— Забирайся негайно геть! Такій роззяві тут не місце! —вигукнула вона.Дівчинка в сльозах вибігла з кімнати. Засмучені гості незабаром почали розходитися додому. Ніну я знайшов у кухні в істериці.
— Мені теж дуже шкода вазу... Адже я не навмисно її роз¬била, — хлипаючи, казала Ніна. -
Було дуже важко заспокоїти дівчинку, знайти якесь виправ¬дання її мамі.
Проте мама теж потребувала розради.
— Скільки разів я давала собі слово, — казала вона, — незриватися та ще в присутності сторонніх. І знову не вийшло... Це жахливо!
Певно, найчастіше справа полягає не тільки в тому, що до¬рослі не усвідомлюють, якої шкоди їхня брутальність завдає здо¬ров'ю і вихованню характеру дітей, а й у тому, що у них не вистачає витримки, а тому безтактне образливе слово стає по¬творною звичною манерою наставляти на добрий розум.
Брутальні слова і нескінченні гримання погано виховують,
Вражаючи самолюбство, принижуючи людську гідність, зони тільки ускладнюють стосунки дорослих і дітей в сім'ї, викли¬кають брутальність у відповідь, внутрішній опір вимогам стар¬ших, а отже, й нові конфлікти, які ще більше розхитують нервову систему і дітей, і дорослих, затьмарюють життя і тих, і тих.
«Але що ж робити? Я п'ю стільки всіляких ліків, приймаю стільки різних пілюль — і все-таки з найменшого приводу почи¬наю кричати на свого сина!» Так розпачливо закінчується лист, якого я одержав з Астрахані.
Що робити? Запитання складне... Щоб дати на нього вичерп¬ну відповідь, як і на будь-яке інше запитання, пов'язане з вихо¬ванням, треба в усіх деталях вивчити життя цієї сім'ї, подихати її повітрям...
Проте ось такі поради, мені здається, будуть корисні кожній сім'ї, де хочуть покінчити з образливими вигуками, лайкою.
Пс-перше, спробуйте якийсь час не говорити з дитиною відр.азу. після провини.
Наприклад, ваша дочка прийшла з вечора не о десятій годи¬ні, як ви просили, а о пів на першу ночі. Звичайно, за дві з половиною години всі в сім'ї розхвилювались. І якщо розмова про причину пізнього повернення почнеться у збудженому, нер¬вовому, стані, то обов'язково буде сказано багато різких, образ¬ливих слів. Тому й переживання дочки зосередяться не на своїй провині, а на образі за цю нотацію. Зопалу потрібної виховної розмови не вийде.
Та коли, відчиняючи двері, сказати дочці суворим, холодним тоном: «Завтра вранці розповіси, чому своєчасно не прийшла додому», — виховний ефект буде зовсім інший.
Очікування розмови схвилює її, примусить замислитися над своєю провиною, уявити переживання батьків, схвалити для себе рішення більше так не робити. Хай дочка не раз повернеться
з одного боку на другий, хай сама картає себе за ті турботи, що їх завдала рідним. Саме це й буде найефективнішим пока¬ранням для неї.
У батьків за ніч також мине перший спалах гніву, і вранці розмова набуде вже зовсім іншого, виховного тону й харак¬теру.
Друга порада. Вмійте обирати місце і час для серйозної розмови. Такак, не залишають у душі потрібного сліду розмови на ходу, біля порога.
Син збирається на ковзанку. Він уже в спортивному костюмі і, пригвинчуючи ковзани до черевиків, наперед тішиться від зустрічі з друзями на блискучій льодовій доріжці. В цю мить підходить батько і починає розпитувати про те, як пройшла у сина вчора у школі доповідь про творчість Рєпіна. Хлопчик відповідає знехотя, уривчасто. Ображений батько починає дра-туватися. Син іде, грюкнувши дверима. Розмови не вийшло. А хто винен?
Трапляється й таке. До дочки прийшли подруги. Дівчатка про щось жваво розмовляють, сміються. Раптом до кімнати вхо¬дить мати і, звертаючись до дочки, каже: «Оленко, як тобі не соромно, ти знову з'їла порцію печива в Олеся!»
Оленці дуже соромно. Але вона думає не про те, що недобре брати чуже, а ображається на маму за те, що вона зробила їй зауваження при дівчатках.
Зауваження дітям у присутності їхніх товаришів ніколи не справляють бажаного педагогічного впливу.
І взагалі чи завжди за якусь провину треба лаяти, робити різке зауваження? Адже способи виявлення невдоволення мо¬жуть бути найрізноманітнішими, і діти краще сприймають ті з них, де дорослі виявляють більше такту.
«Ну як можна не любити такого батька? Він у нас якийсь особливий. Якщо ми набешкетуємо або зробимо якусь помилку, він завжди наведе певний випадок з життя. Іноді слухаєш його і думаєш, було це насправді чи він усе це для нас вигадує. Та що б там не було, а тільки після цих розмов стає якось не по собі і хочеться відразу ж робити щось хороше.
Зовсім недавно братик дістав з географії двійку. Коли він прийшов додому, то став виправдовуватися:
— Не відповів тільки на одне запитання, а вона поставила
два!
— А скільки тобі було поставлено запитань? — спокійно за¬
питав татко.
— Два чи три, а можливо, й чотири,— розгубившись, ска¬
зав братик.
— Ти вважаєш, що твою працю оцінили надто низько. А
яка ж це серйозна праця, коли ти навіть не знаєш, скільки
і яких тобі було поставлено запитань? Не відповів тільки на

одне запитання, але ж тобі й поставлено всього лише одну оцін¬ку,— вже напівжартома-напівсерйозно вів далі батько.— Ніко¬ли не скаржся й не виправдовуйся. Одержав — значить, заслу¬жив, і треба думати не про те, що одержав, а за що одержав, чого не знав і як виправити.
Ось який у нас завжди татко».
Ці щирі рядки взято з книжки вчительки Л. Г. Григорян «Діти й батьки». У цій невеличкій чудовій книжці говорять самі учні, що дає змогу нам, дорослим, подивитися на себе, на сильні й слабкі сторони сімейного виховання очима своїх ви¬хованців. А це дуже корисно.
Надто частою причиною безтактної поведінки дорослих бу¬ває поганий настрій у батька чи матері. Якісь неприємності на роботі, з кимось посварилися, щось болить — і нервове збуд¬ження зганяється на дітях.
Спробуйте в такі моменти подивитися на себе з боку очима сина, дочки. 1 ви, звичайно, зрозумієте, що в ці хвилини не треба починати ніяких розмов, тим більше з дітьми.
І ще одна педагогічна порада. Прагніть у розмові з дітьми дотримуватися тону поради, намагайтесь, щоб з вашого боку було якнайменше категоричних наказів, а більше прохань. Чим старшими стають діти, тим більша в цьому необхідність. «Зроби послугу», «У мене до тебе прохання», «Як ти гадаєш?», «Що ти з цього приводу скажеш?», «Я не раджу» — такі форми звер-тання підкреслюють тактичне, поважливе ставлення дорослих до молодших, а тому сприяють теплим стосункам в сім'ї, взає¬морозумінню.
Педагогічний такт передбачає не тільки вміння розмовляти з дітьми, а й уміння слухати їх. А для цього треба дуже пова¬жать особистість дитини, її думки, переживання, почуття, за¬хоплення, бажання....
— Тато, який письменник тобі найбільше подобається? —
запитує десятирічний син.
— Ти краще розкажи про свою поведінку сьогодні в шко¬лі,— відповідає батько.
Син говорить про одне, а батько — зовсім про інше.
— Мамо, розповісти тобі про Ходжу Насреддіна? Він такий веселий, дотепний, реготатимеш до сліз!
— Розкажи бабусі, мені зараз не до Насреддіна! — відпові¬дає мама.
«Якщо батьки цікавляться твоїм життям, то, звичайно, важ¬ко від них щось приховати. Тут, хочеш чи не хочеш, доводиться все їм розповідати, а розповідаючи, відкриваєш своє найпотаєм-ніше. Ну, а як бути, коли моїх батьків цікавить тільки моє нав¬чання, точніше сказати, навіть не навчання, а оцінки?
Вони ніколи не просять, щоб я їм що-небудь розповів про шкільне життя або просто про себе.
Навіть відпускаючи мене в кіно або театр, не питають потім, чи сподобалось мені те, що я бачив.
Усе літо я відпочивав у бабусі на селі. Зі мною трапилось багато різних пригод. Думав, повернусь додому, у мене буде що розповісти. А коли приїхав, тато з мамою зауважили, що я по-правився, але навіть не спитали, добре мені було чи ні. Нама¬гався їм розповідати, як цікаво мені було на селі, але вони не слухали мене й казали:
— Якось іншим разом розповіси, зараз ніколи.
І я замовкав. А «іншого разу» так ніколи й не настало». Це знову пише один з учнів Л. Г. Григорян.
Якщо дитина часто стикається в сім'ї з таким образливим, безтактним небажанням уважно вислухати її, не перебиваючи, то поступово потреба розповідати про свої радощі, -прикрості, сумніви, яка буває так яскраво виявлена в молодшому віці, зникає.
Дуже скоро батьки пожалкують про це. Адже коли їхня ди¬тина досягне підліткового віку, їм не буде вже здаватися дріб¬ницею все, що вона думає, все те, що її хвилює. Проте для бать-ка і матері двері в її внутрішній світ виявляться замкненими.
«Річ у собі» — так називає один мій знайомий свого сина. У старшому віці майже всі діти стають відлюдними. У цій же сім'ї відчуженість дитини посилювалася тим, що батько рідко бував чуйним, уважним, цікавим співбесідником сина.
Тепер би батько з радістю вислухав свого хлопчика, щоб знати, що його цікавить, хвилює, хто його друзі, де він буває по вечорах, але син уже давно уникає розмов з ним.
Педагогічний такт вихователя виявляється також і в праг¬ненні спертися на те краще, що є в людині, під час вибору при¬йомів і засобів педагогічного впливу.
«Поводячи себе з ближніми так, як вони на те заслуговують, ми робимо їх тільки гіршими. Поводячи ж себе з ними так, наче вони кращі від того, що являють собою насправді, ми змушує¬мо їх ставати кращими»,— писав Гете.
«Шукай в інших людях завжди хорошу сторону, а не пога¬ну»,— писав Л. М. Толстой.
Цей найважливіший педагогічний принцип порушується осо¬бливо часто по відношенню до дітей.
— Сашко, ти дуже поганий хлопчик!
— Костю, Вітя набагато кращий за тебе.
— Оленко, ти така неповоротка, а от Олечка робить усе швидко і добре.
Так досить часто дорікають дітям в окремих сім'ях. Ці заки¬ди безтактні, оскільки вражають самолюбство дітей, ображають їх, підривають віру в себе. Вони викликають неприязнь дітей одне до одного і несправедливі, бо якщо дитина щось робить краще за іншу, то вона може багато чого робити й значно гірше її. До того ж різні похибки дітей часто пояснюються особливо¬стями темпераменту або педагогічними помилками самих бать¬ків. У цих випадках виправляти їх без дружньої підтримки до¬рослих дітям просто не під силу.:
Тій самій Оленці мати може сказати приблизно так:
— Олено, ти вже навчилася набагато швидше одягатись і снідати. Тепер спробуй швидше писати. Вчора ти виконувала завдання з російської мови півгодини. Я певна, що сьогодні, якщо ти по-справжньому захочеш, зможеш його написати так само добре й за двадцять п'ять хвилин.
Такий підхід до дитини, віра в неї викличе зовсім інші по¬чуття: бажання спробувати свої сили, задоволення від того, що помічають її успіхи в боротьбі з своєю слабкістю, вдячність за доброзичливість тощо. Можливо, дівчинка й не зможе в перший раз виконати завдання за двадцять п'ять хвилин. Але мама її підбадьорить і скаже: «Те, що не пощастило зробити сьогодні, вийде завтра».
Безтактна, неделікатна поведінка батьків, у чому б вона не виявлялась, ніколи не викличе у дітей прагнення стати кращи¬ми, щось зробити добре.
Образливі насмішки, прізвиська, ляпаси, шльопанці, нескін¬ченні заборони, прагнення всупереч справедливості наполягти на якійсь своїй вимозі, непродуманій, сказаній зопалу, необ¬грунтовані підозри — все це тільки озлобляє дітей. Підростаю¬чи, вони найчастіше починають відплачувати батькам тією ж монетою.

  (Т.С.Романюк)